На Слобожанщині впродовж XVII — XIX століття відбувався активний розвиток різноманітних ремесел. Багато ремісничих майстерень було в Харкові. Деякі вулиці міста у своїх назвах зберегли назви цих ремесел. Часто створення та виготовлення різних предметів на Харківщині мало свої регіональні особливості. Одним із незвичних видів діяльності області можна назвати коцарство — виготовлення яскравих волохатих вовняних килимів, яке відрізнялося, як за зовнішнім виглядом, так і процесом створення, від подібних ремесел в інших регіонах України. Далі на kharkovone.
Особливості виготовлення та призначення коців
Відмінності харківських килимів від виробництв інших регіонів
Коцарство на Слобожанщині мало свої особливості виготовлення, якими відрізнялося від подібних виробництв у інших регіонах України. Під час створення килимів між довгим вовняним ворсом, довжина, якого могла бути від 3 до 15 сантиметрів, коцарі робили гладку смугу довжиною в 1-3 сантиметри. Така особливість зустрічалася тільки у килимів виготовлених на Харківщині.
Відрізнявся від інших регіонів і верстат. Його називали “розбої” або “разбєї”. Верстат був вертикальним і притулявся до стіни. Він був меншим ніж зазвичай були розміри подібних верстатів, але дозволяв створювати цільне полотно до 3 метрів, що було неможливо на горизонтальних верстатах. Через компактні розміри він легко розбирався та збирався.
Для харківських коців було характерним поєднання яскравих кольорів. Перед використанням вовну фарбували натуральними фарбами виготовленими з рослин і мінералів. Найчастіше зустрічалися зелений, синій, білий і червоний барвник, тому часто для коців використовували саме такі кольори. На килимах зазвичай зображали геометричні орнаменти. Дуже розповсюдженим був орнамент з ромбів. Орнаменти сакрального значення не мали й носили тільки декоративний характер.
Використання коців у побуті
Існує припущення, що спочатку коци використовувалися як попони для коней і покривало для саней. Поступово їх застосування почало розширюватися. Коци почали використовувати, як килими в оселях, покривала для місць сидіння, а також як пледи. З часом техніка виготовлення попон і килимів почала трохи відрізнятися, через різне призначення.
Хто займався виготовленням килимів і попон
Виробництвом займалися, як чоловіки, так і жінки, але частіше плели килими та попони саме жінки. Часто ремесло коцарства могло передаватися в родині з покоління до покоління, але не обов’язково та не завжди.
Різними етапами виробництва зазвичай займалися різні люди. Кушнарі тримали овець, підстригали їх, обробляли та продавали вовну-сирець. З цього матеріалу пряхи створювали грубу пряжу, яка далі використовувалася для різних цілей, у тому числі й для коцарства. Пряжу майстрині купували або вимінювали у прях на готові коци, після чого обробляли й фарбували, а інколи перепрядали пряжу на товстішу подвійну, якщо для виробу потрібні були товстіші волокна.
Залежно від того який вид коців виготовляли майстрині вони мали різні назви. Зазвичай кожна майстриня робила певний конкретний різновид виробів. Попонщиці створювали покривала та попони для коней. Міжунщиці виготовляли міжунки — килими для осель середнього розміру та маленькі прикроватні килимки. Волновщиці робили великі килими для осель — волновки, які також використовували, як оббивку стін біля ліжка для утеплення домівки.
Історія розвитку коцарства
Поява та розвиток майстерень
У 1804 році одна з вулиць Харкова отримала офіційну назву Коцарська. Назва вулиці увіковічила роботу коцарських майстерень, які почали з’являтися в місті у XVII сторіччі, а особливо активно виготовляли коци впродовж XVIII — XIX століть. У цей період на Слобожанщині було дуже розвинене вівчарство, тому оскільки килими та попони виготовлялися з овечої вовни, матеріал для коців був не дорогим і доступним. Це сприяло розвитку виробництва. У цей період виготовлення килимів становило 3% від усього виробництва Харківщини.
Через багатофункціональність коци були популярними серед різних верств населення та мали попит не лише в межах Харківської області, але й залишилися історичні свідчення про те, що килими зі Слобожанщини купували також і мешканці інших регіонів. Наприклад, у 1740 році дві попони представили на виставці в Санкт-Петербурзі, де вони зацікавили робітників придворних стаєнь, після чого вони замовили у харківських коцарів 500 попон для коней імператорського двору.
Занепад ремесла у XX столітті
Поступовий занепад коцарства розпочався з кінця XIX століття. На це повпливали різноманітні фактори. Через розвиток аграрного сектора Харківщини в області майже не залишилося не розораного під поля степу, тому вівчарство почало занепадати. Через це овечу вовну стало важко закуповувати та її вартість сильно зросла. Це вплинуло й на вартість килимів зроблених з неї.
У цей же період почався розвиток промисловості й промислового виготовлення побутових товарів. Килими зі штучних матеріалів, виготовлені на фабриках, були значно дешевші ніж вовняні коци ручної роботи. Більшість людей почали віддавати перевагу дешевшим варіантам.
Оскільки частина коців створювалися не як килими для осель, а як попони для коней, частково на занепад виготовлення коців вплинуло зменшення використання коней, як транспорту та робочої сили.
У XX столітті ремесло майже повністю зникло. Залишалися окремі майстрині, які могли виготовити такий килим для своєї родини, але в цей період ніхто не виготовляв їх на продаж. У часи СРСР зникла навіть сама назва ремесла. Етнографи радянської доби, які намагалися досліджувати коцарство у своїх наукових роботах відмічали, що люди називали їх «прикроватними мохнатими килимами».
Цікавість сучасних людей до коцарства
У XXI столітті в українців виникло більше цікавості та можливостей для дослідження історії свого регіону. З’явилися різні наукові статті та дослідження коцарства, а в людей інтерес до відновлення цього ремесла Слобожанщини. Декілька старовинних коців-попон і килимів зберігаються в Харківському історичному музеї імені М. Ф. Сумцова.
Навчання коцарству проводять у Харкові під назвою «Коцарські студії», а також Валках і Ков’ягах. Навчальну програму розробили Ірина Шегда, яка займається дослідженням і відродженням коцарства, яким також займалася її прабабуся, та учениця Ірини — Олена Коваль. З 2022 року їх навчальну програму рекомендували для використання в мистецьких школах Харківської області.
У 2018 році коцарство отримало статус нематеріальної культурної спадщини Харківської області. Того ж року Ірина Шегда отримала відзнаку на всеукраїнському конкурсі “Жива традиція” за програму збереження і розвитку традиційного харківського коцарства. Завдяки цьому коцарство було занесено до “Віртуального музею нематеріальної культурної спадщини України”.
Таким чином коцарство на Харківщині, яке було дуже розповсюдженим самобутнім ремеслом у XVIII — XIX століттях і майже зникло, як вид роботи людей і як культурне явище у XX сторіччі, через цікавість сучасних людей до історії свого міста та області досліджується, відновлюється та зберігається.