Замість експозиції: Олександр Єгорович Аннічев – професійний театральний критик, чиї статті миттєво ширяться театральною спільнотою, висвітлюючи культурні події міста Харків. Наш герой – журналіст, актор, драматург, педагог. Його життя і професійна діяльність нерозривно пов’язані зі сценічним мистецтвом. Аннічев цінує міцне традиційне мистецтво драматичного театру, що стоїть на засадах реалізму та філософізму. Далі на kharkovone.
Зав’язка: хлопчик, закоханий у мистецтво
З раннього віку Олександр (1953 року народження) зацікавився театральним мистецтвом. У тринадцять років вже грав у масових сценах на професійних підмостках. Участь в юнацькому театрі закономірно переросла у навчання акторській майстерності в театральному училищі рідного міста Саратова. Керівником курсу був Юрій Сагьянц, левова частка творчості якого була присвячена виставам у місцевому театрі юного глядача. Те, що Олександр також пов’язав своє професійне життя з ТЮГом, випадковістю не видається. Після закінчення навчання (1977) його запросили працювати актором до Харківського театру юного глядача (Харківський театр для дітей та юнацтва).
Зустріч з Харковом стала для Олександра визначальною. У цьому місті він став професіоналом у кількох галузях, зустрів товаришів та прихильників, створив сім’ю. Життя його цілковито злилося з мистецтвом, розмивши грані реальності та сценічної правди.
Акторський талант Олександра так міцно засів у нього під шкірою, що в буденному житті він спілкується так, наче грає у виставі: з навмисно театральною подачею, оксамитовим тембром голосу, чіткою вимовою та відпрацьованим сміхом.
Розвиток дії: життя в мистецтві
Тісна співпраця Олександра Аннічева з ТЮГом тривала роками. Спочатку як актора (1977 – 1985), а потім завідувача літературної частини театру в тандемі з режисером Олександром Біляцьким. Відносини колег були такими ж драматичними як і їх сценічна творчість. За легендою одного разу після чергового робочого скандалу Аннічев зірвався й поїхав з Харкова додому. Режисер подався за ним, вмовляючи повернутися, зі словами: “Вертайся, я все пробачу!”.
Поворотною подією в професійному житті Аннічева стало здобуття нової професії театрознавця. У період з 1981 по 1986 роки він навчався у Харківському інституті мистецтв (Харківський національний університет мистецтв імені І. Котляревського) на курсі Ніни Сафронової.
Нова освіта дозволила Олександру поглянути на акторську справу зі сторони. Розвиваючи критичне мислення, він не лише поглибив розуміння театрального мистецтва, а й відчув тяжіння до літераторства. Після закінчення інституту працював за розподілом у сфері організації художніх постановок циркових номерів, а потім повернувся до роботи з режисером Біляцьким.
Кульмінація: літературно-критична творчість
У 1992 році Аннічев повернувся до ТЮГу одночасно з Біляцьким, який теж майже на десятиліття покидав цей театр. Спільно вони розвивали харківський театр до 1999 року, адаптуючи класику та казки під вимогливого юного глядача. Ставили п’єси зі шкільної програми: як українські (“Лісова пісня” Л. Українки, “Вій” М. Кропивницького), так і зарубіжні (“Сон літньої ночі” В. Шекспіра). Вибір та правки літературної основи здійснювалися режисером та завлітом Аннічевим. Письменницький дар виявився в Олександра під час драматургічної адаптації несценічних народних казок та дитячих творів Корнія Чуковського, Сергія Аксакова, Павла Бажова. Вистави “Муха-цокотуха”, “Червона квіточка”, “Хазяйка Мідної гори” мали структуровану та композиційно вивірену драматичну основу.
Після вибуття Біляцького Аннічев також полишив театр, з яким його пов’язувало понад п’ятнадцять років професійної діяльності як актора, драматурга, літературного цензора і помічника режисера. Робота з драматичним текстом надала поштовху до подальшої літературно-критичної творчості. Хоча Аннічев і пробував продовжити роботу в іншому театрі, з іншим режисером (а був це Олександр Барсегян) й на іншій посаді, з цієї пригоди нічого не вийшло. Доля вела героя іншою дорогою.
Уявна розв’язка: робота у медіа
Активність Аннічева у медіапросторі розпочалася з 1996 року, коли він робив огляди театральних подій на радію, а згодом вів авторську програму “Театральний роз’їзд” на телебаченні. Назва телепередачі асоціюється з однойменною п’єсою Гоголя, написаною як творчий коментар до першої постановки його “Ревізора”. Аннічев пропонував свої критичні зауваження до актуальних постановок, своєрідно наслідуючи ідею Гоголя.
Найбільш відомим, а також успішним проєктом Олександра стала програма “Театральний салон”, створена у співавторстві з критикинею Тетяною Кіктєвою. Ця унікальна передача витримала сто п’ятдесят випусків упродовж семи років (2004 – 2011). ЇЇ особливість полягала у наданні професійного погляду на важливі театральні явища, що ставали доступними для масового глядача. Темою була не культура в цілому, а саме мистецтво театру, представлене кваліфікованими теоретиками. Переглядати “Театральний салон” було не лише корисно для саморозвитку, а ще й цікаво. Ведучі спілкувалися на теми історичної минувшини театру, а також розмірковували над його можливим майбутнім. Для спілкування запрошували відомих сценічних діячів. Серед них були актори різних поколінь – від актриси харківського ТЮГу, творчість якої формувалася біля витоків цього театру, Ази Резніченко до спадкової артистки театру та кіно Ольги Сумської. Перший випуск передачі був присвячений місцевому таланту, актору Сергію Бабкіну часів його яскравого творчого періоду в “Театрі 19″. У цій бесіді за кулісами (формат передачі) виявилася дискусійна манера спілкування Олександра Аннічева. Його в’їдлива фраза чи питання здатне поставити співбесідника у незручне становище або й вивести усю розмову до потрібного критику річища. Ораторська майстерність і жвавий розум є запорукою його успішної кар’єри.
Передача “Театральний салон” була максимально наближена до залаштункової розмови, зовсім несхожої на постановче шоу із завченими на пам’ять відповідями учасників та приголомшливими поворотами подій, прописаними у сценарії. Здається, що інтелектуальні бесіди про театр – і є та розв’язка, до якої рухала кар’єрна доріжка Олександра Аннічева, але паралельна журналістська діяльність повела нашого героя далі стежкою.
Після багатьох років перебування у театральному середовищі в Аннічева накопичилися знання про театр та розуміння як про це потрібно говорити. З 2000 року він працює журналістом харківських газет (“Вечерний Харьков”, “Время”), займаючи нішу культури та мистецтва. У своїх текстах він звик писати не лише про театр, а й про музичні концерти, святкові заходи, мистецькі виставки, танцювальні колективи. Вузькопрофільному спеціалісту на шпальтах щотижневої періодики з широкою тематикою може забракнути ентузіазму аби стояти на професійних засадах. Утім Аннічев дивує невичерпними ідеями про театральні прем’єри, ювілеї та пам’ятні дати для митців харківських театрів. У статтях театрального аналітика є місце заслуженій похвалі, влучній метафорі, а також відвертій критиці. Одна його розгромна рецензія здатна скасовувати навіть прем’єрну виставу, як це було з постановкою “Три сестри” Олександра Середина у 2021 році. Критичні статті Аннічева читають із захопленням ті, про кого він пише. Також їх часто недолюблюють актори й режисери, про яких він пише – за різку мову, однозначну оцінку, соковиті просторічні порівняння або ж завуальовані витончені образи. У своїх рецензіях Аннічев відстоює позицію автора, грамотне слідування драматургічній основі, правильне визначення жанрової природи постановки. Відповідальність за виставу критик покладає на режисера і його авторське бачення сценічної дії, цілковито підпорядкованої волі свого творця.
Розв’язка істина: театральна педагогіка
Глибина літературного-критичного таланту Олександра Аннічева виявилася тоді, коли він почав ділитися набутою майстерністю з іншими. Другою поворотною подією в його професійному житті стало набуття посади викладача. З 2004 року Аннічев працює на кафедрі театрознавства Харківського університету мистецтв, де сам здобував освіту.
Досвід роботи на посаді керівника літературно-драматургічною частиною театру знайшов відображення у викладанні профільних предметів для студентів-режисерів та теоретиків. Це такі дисципліни як “Робота режисера з драматургом”, “Основи драматургічної та сценарної майстерності” та “Теорія драми”.
Головним предметом, який веде Аннічев, є “Семінар з театральної критики”, де базовими навичками є аналіз п’єси та складання рецензії. Перш за все педагог спонукає студентів-театрознавців до активної бесіди, що веде до аналізу, який згодом складається в текст. Роботи учнів викладач ніколи не читає, лише слухає та коментує. Його не цікавить грамотність (вона апріорі повинна бути), важливо аби робота мала сенс та ідейне наповнення. Красномовність також вітається.
Здається, всі життєві дороги вели Аннічева до пункту призначення, аби стати тим, ким він є: талановитим критиком і педагогом. Його всесвіт складається з крихітних піщинок численних талантів, знань, досвіду й любові до театральної справи. Як педагог він не може навчити того, що сам уміє, але може розкрити театрально-критичний, а заразом і письменницький потенціал студента, допомогти віднайти професійний шлях.
Замість епілогу. У 2024 році минає двадцята річниця викладання Олександра Аннічева. Не гаючи часу на “видряпування науковими сходами”, він присвятив себе навчанню наступних поколінь студентів, закоханих у театральне мистецтво. Серед його учнів – авторка статті, вдячна за унікальний досвід і можливість вчитися у майстра театральної критики.
