Ніна Романівна Логвінова народилася взимку, 18 грудня 1924 року. На її дев’яностоліття студенти завітали в гості з чаєм та шкарпетками, аби трохи зігріти свою улюблену викладачку. Не зважаючи на поважний вік, Ніна Романівна продовжувала займатися важливою справою – вести лекції з театру та літератури в Харківському національному університеті мистецтв імені І. Котляревського. Далі на kharkovone.
Узимку 2024 року минула сота річниця з дня її народження. На жаль, талановита жінка, яка була добрим другом для багатьох харківських театралів, не дожила до цієї дати (відійшла в інший світ 3 січня 2017 року). У свій останній ювілей вона прийняла вітання від колег та гостей, а потім за розкладом провела лекцію для студентів-театрознавців – у домашній атмосфері й за келихом вина.
Як дівчинка Ніна стала актрисою
Понад шістдесят років Ніна Логвінова викладала на кафедрі театрознавства в університеті, в якому колись сама вчилася акторської майстерності. Тоді він називався Харківський театральний інститут. Майстром її курсу був Іван Мар’яненко, а одним з однокурсників – Леонід Биков. Про нього Ніна Романівна знала багато життєвих історій, включно з тією, де Биков у голодні післявоєнні роки пригощав інших студентів смаженими пиріжками зі словами: “Беріть, давіться”.
Ніна Логвінова – уроджена харків’янка, з дитинства захоплювалася акторським мистецтвом. З восьми років займалася у піонерській театральній студії під керівництвом актора театру імені Т. Шевченка Миколи Назарчука. Любов до мистецтва успадкувала від батька, творчої натури, який так і не дізнався про успіхи своєї талановитої доньки (його було репресовано перед війною, а згодом розстріляно).
Майже все дитинство Ніна проводила з бабусею, яка намагалася прищепити їй віру в добро, чесність та справедливість, коли для батьків духовне виховання доньки було не на часі.
Коли почалася Друга світова війна, Ніна разом з мамою евакуювалися до Казахстану. Повернувшись додому у 1945 році, дівчина була вже дорослою. У Казахстані Ніна продовжила вправлятися в акторській майстерності, і була такою вмілою, що на виступі дитячої художньої самодіяльності її помітив режисер Юрій Завадський, запросивши на навчання. Сім’я Ніни була проти її акторської кар’єри. Мати працювала в обласному комітеті Комуністичної партії України й мала суворий характер. Ніна виявила чудеса наполегливості та дещицю впертості: таки вступила до театрального вишу паралельно до філологічного факультету Харківського державного університету імені О. Горького (нині Харківський національний університет імені І. Каразіна), на якому наполягла мати.
У театральному інституті Ніна грала різнопланові ролі. Спочатку головну героїню, яка кінчає життя самогубством, Катерину в “Грозі” за О. Островським. Потім пристаркувату Галчиху у “Без вини винуватих” того автора. Вікові ролі давалися Ніні особливо вдало. Окрім навчання на двох різних спеціальностях, вона ще й грала в Харківському російському драматичному театрі імені О. Пушкіна (нині Харківський академічний драматичний театр) під патронатом Олександра Крамова. Після двох років Ніниної роботи-мрії мати вмовила режисера “відпустити” її доньку.
Як актриса стала театрознавицею
Мати Ніни стабільно “встромляла їй палиці в колеса”, коригуючи життєвий шлях. Вона бажала, аби донька пішла науковою стежкою. Тож коли Ніна отримала рекомендацію на вступ до аспірантури без іспиту (після успішної доповіді в Києві), мати за власною ініціативою віднесла її документи на кафедру зарубіжної літератури до Харківського педагогічного інституту імені Г. Сковороди (Харківський національний педагогічний університет імені Г. Сковороди).
Далі її професійний шлях був цілковито присвячений викладанню, про що сама Ніна іноді жалкувала, хоча студентам цього ніколи не показувала. У 1973 році захистила кандидатську дисертацію з теми “Процес формування революційного світогляду Анрі Барбюса” в Ленінградському державному університеті.
Так талановита дівчина Ніна стала не менш талановитою викладачкою Ніною Романівною. І найголовніше, що свою захопленість театром вона не полишила. Поєднавши набуті навички з різних спеціальностей, Ніна Логвінова стала адептом рідкісної професії театрознавця.
Як викладачка стала другом для студентів
У 1953 році Ніна Логвінова стала викладачкою західноєвропейської літератури та зарубіжного театру. Вона вміла донести до студента цінність інформації, зацікавлюючи не лише історичними фактами, а й артистичною манерою розповіді. Акторське мистецтво ніколи не було минулим Ніни Романівни, воно супроводжувало театрознавцю на кожній лекції. Наче зі сцени, вона читала тексти-монологи про древніх греків, Данте та Петрарку. Захопленість театром та сценічність лекцій зближували викладачку з молоддю, яка ходила до неї на пари.
Серед учнів Ніни Романівни було так багато відомих акторів, режисерів та театральних критиків, що усіх перелічити неможливо: Ніна Русланова, Леонід Тарабаринов, Олексій Петренко, Наталя Фатєєва, Адольф Шапіро, Олександр Аннічев, Анатолій Літко, Володимир Маляр, Олег Стефан… Вона знала багато байок часів їх студентства. Так можна було дізнатися, що Фатєєва була розумною й амбіційною, а режисери любили її за вроду. Натомість зі слів Логвінової, Русланова була дуже талановитою, але невихованою, із зухвалим характером. Слухаючи оповідки, де корифеї українського театру та радянської сцени являли собою таких же студентів, як вони самі, майбутні актори та режисери надихалися. Вони уявляли свій майбутній успіх.
Талант для Ніни Романівни значив усе. Вона прощала студентів за слабкості – атрибути молодості. Вдячні учні повертали їй доброту з надлишком. Актори вчили тексти з програмних творів і влаштовували на заняттях перформанси. На щастя, Ніна Романівна завжди могла відрізнити талант від халтури. Не терпіла неповаги ні до предмета, ні до себе.
Вона любила збудити у студентові критичне мислення і завжди поважала його думку. Коли молодим зазвичай закидали недосвідченість, мало обізнаність та меншовартість, Ніна Романівна ставала на їх сторону. Молодість для неї була величезною цінністю – часом здійснення мрій та амбіцій, здобутку нових знань, перевагою, а не недоліком. Через те жінка не втрачала власної внутрішньої молодості й намагалася йти в ногу з часом. Ніна Логвінова була професором кафедри театрознавства (1992), але ніколи не тяжіла над студентом своїм статусом та вченими регаліями. У театрах міста її добре знали. Учні запрошували викладачку на свої вистави, зберігаючи хороші відносини роками після випуску.
Не втрачаючи зв’язок з акторським мистецтвом, Ніна Логвінова у різні роки керувала театральною студією при Харківському будинку актора. Там починали свій шлях актори та режисери В’ячеслав Гіндін, Степан Пасічник, Ігор Мірошниченко, Олександра Богатирьова.
Якими були останні роки роботи Ніни Романівни
Коли улюблена викладачка університету була у поважному віці, заняття часто проходили у неї вдома. А на її дивані завжди сидів Шекспір, щоправда, іграшковий. Його подарували вдячні студенти, знаючи захоплення педагогині цим видатним англійцем, якому було присвячено десятки лекцій в останні роки її викладання.
Завдяки Ніні Романівні студенти дізналися, що шлюб Ромео і Джульєтти не був би щасливим. Їх ідеальне кохання існує лише коротку мить, а після неї зазвичай починається побут. Лекції Ніни Романівни – це любов студентів кількох поколінь. Завдяки її викладацькій майстерності багато молодих людей усвідомило, чому вони пішли в театральне мистецтво.
До сторіччя від дня народження Ніни Логвінової її альма-матер опублікував бібліографічне видання наукових та театрально-критичних праць театрознавиці (Харків, 2024), що відкриває серію матеріалів “Харківська театральна школа в іменах”.
