“Ким ти станеш коли виростеш?” – таке питання у дитинстві чув кожен. У кожному поколінні переваги ким бути змінювалися. Технологічний прогрес відбивався у тому, які потреби у суспільстві ставали особливо важливими. Нині нікого не здивує бажання підлітка стати програмістом чи інженером у робототехніці. Без таких фахівців неможливе сучасне виробництво. А ще сто років тому, звичайному городянину важко було собі уявити життя без ліхтарників, глашатаїв та сажотрусів. Які професії були потрібні у Харкові наприкінці 19 століття та на початку 20-го? Пропонуємо дізнатися про сім із них. Далі на kharkovone.
Глашатай
“Останні новини! Сенсація!” – можна було почути голосний голос того, хто у центрі міста розголошував найважливіші новини та офіційні заяви. Це були глашатаї, і їхня робота полягала в тому, щоб кричати так, щоб народ у місті їх почув. У Харкові до початку 1920-х років це була потрібна професія. Коли люди чули голос глашатая, то розуміли, що звучить важлива інформація і треба прислухатися до того, про що він мовить.
Не кожен міг виконувати роботу глашатая – це не так просто, як може здатися, на перший погляд.
- По-перше, треба було мати гучний звучний голос та стежити за тим, щоб не зірвати голосові зв’язки після першого ж оголошення.
- По-друге, подавати інформацію треба було в певному темпі, щоб слова не зливались докупи та мова була перебірлива для слухачів. Вони спеціально навчалися тому, щоб вигукувати слова зрозуміло.
- По-третє, найважливіше, глашатай не міг спотворювати новини чи офіційні заяви, які йому було доручено донести до громадськості. Якщо він змінював зміст повідомлень, його могли звільнити.
Глашатаї носили спеціальний одяг, по якому їх впізнавали здалеку, а також іноді дзвонили в маленький дзвіночок, щоб привернути увагу.
Згодом їх замінило радіо, а пізніше телебачення та інтернет.
Ліхтарник
Сучасний харків’янин може подумати, що ця професія пов’язана із встановленням ліхтарів. Насправді робота ліхтарника полягала в тому, щоб запалювати та гасити вогонь у вуличних ліхтарях. Це зараз вуличне електричне освітлення, а більше ніж сто років тому ліхтар давав світло завдяки вогню, що в ньому горів. Щовечора, у певний час, ліхтарник запалював вогонь у кожному ліхтарі, а вранці гасив. Робив він це за допомогою довгої палиці, на кінці якої розташовувався факел з вогнем, або металевий ковпачок для його гасіння.
Робота ліхтарником вважалася гарною, бо не вимагала спеціальних навичок. Головним критерієм була спритність та витривалість, тому що оминати треба було кілька вулиць, щоб запалити та загасити вогонь. Також важливо було мати відповідальність – від освітлення вулиць певною мірою залежала безпека мешканців Харкова. Займалися цією роботою чоловіки різного віку, іноді вона була гарним підробітком до основного заробітку.
Льодоріз або кольщик льоду
У Харкові ця професія була не надто популярна, бо вважалася дуже важкою фізично. Але на початку 20 століття була досить зажаданою. Виробництво харчових продуктів зростало, а зберігати їх довго було великою проблемою. Холодильники прийшли на допомогу лише до середини 20 століття, а раніше обходилися льодом.
Льодорізами або кольщиками льоду були фізично сильні чоловіки. Вони їздили на озера або інші водоймища, діставали брили льоду та розпилювали їх на шматки, які можна було транспортувати. Просто неймовірно, скільки зусиль вимагала ця робота, адже з обладнання були лише ломи та звичайні пилки.
Взимку у Харкові та області не було дефіциту льоду, зими були суворіші. Але у цьому бізнесі був великий мінус – така робота була сезонною. Та влітку, коли потреба у льоді була величезною, на жаль, торговцям продуктів харчування доводилося обходитися підвалами, щоб їх зберігати. До початку Першої світової війни професія льодоріза в нашому регіоні повністю зникла.
Лахмітник
Якщо спробувати пояснити молодому поколінню з якоюсь сучасною професією схожа робота лахмітників, то першим на думку спадає продавець секондхенду. Подібність у тому, що й ті та інші мають справу з речами, що були у вжитку. Але у роботи лахмітників є свої нюанси. Така людина була свого роду мандрівним торговцем, який займався дрібним бартером. Він ходив містом, а також селами і околицями та, або скуповував старі речі та предмети побуту, або обмінював одне на інше. Лахмітники були корисними людьми, часом у них можна було купити або виміняти такі речі, які неможливо було знайти в магазинах того часу.
Під час Другої світової війни багатьом харків’янам довелося відчути себе у ролі лахмітників. Коли була німецька окупація з 1941 до 1943 року та городяни голодували, їм доводилося міняти свої речі на продукти. Для цього багато хто їздив на так звані “мени” до села, де були хоч якісь харчі.
Після закінчення Другої світової війни робота лахмітника поступово зійшла нанівець, оскільки інфраструктура міста розвивалася та в магазинах з’являвся потрібний товар.
Візник
Наприкінці 19 століття візників у Харкові було чимало та називали їх “ваньками”. Це були свого роду таксисти того часу. Однокінні візки могли доставити пасажира до будь-якого куточка міста. Правда скарги на візників надходили в поліцію регулярно – то візок занадто брудний, то візник – грубіян. Але, загалом, візники були важливою частиною інфраструктури Харкова наприкінці 19 століття та на початку 20-го. Ціна поїздки залежала від погодних умов та цін на корм коням. За робочу зміну (зазвичай 12 годин) візник міг заробити 2 рублі.
У Харкові були “автопарки”, які належали одному власнику. Називалися вони “біржею” та найчастіше візники були найманими працівниками. Були й приватники, які мали свої візки, часом навіть парокінні, але вони мали мати ліцензію, за яку платили певну ціну на рік. Якщо візника було спіймано понад два рази на їзді напідпиткуі, він позбавлявся ліцензії.
Щоб стати візником потрібно було скласти свого роду іспити та отримати відповідний дозвіл керувати візком. Робота була складною та нервовою. На дорогах візники часто лаялися, сперечалися, хто має рацію, та й пасажири траплялися різні. Сучасні таксі дуже нагадують роботу візників – довгі зміни, відповідальність за пасажирів та транспорт, ліцензія. Щоправда, заробіток візників вважався високим на той час, чого не скажеш про таксистів.
Машиністка
Ця професія не пов’язана з машинами, та їх і не було наприкінці 19 століття. Машиністка – це жінка, яка працює на друкарській машинці. Довгий час ця професія вважалася суто жіночою. Найчастіше машиністки працювали у видавництвах газет або були секретарями в адміністративних конторах. Вони повинні були набирати текст під диктування або копіювати його. У наш час будь-яка дитина запросто набере потрібний текст, навіть не дивлячись на клавіатуру. А тоді професійна машиністка мала володіти десятипальцевим набором та друкувати текст грамотно, без помилок. Навіть через одну помилку доводилося змінювати аркуш паперу та набирати текст заново. Клавіші на машинці дуже відрізняються від сучасної клавіатури – вони тугі, тому, щоб буква залишила повноцінний відбиток на папері, потрібно сильно натискати на кожну клавішу. Тому у машиністок часто були запалення зв’язок кистей.
Якщо століття тому робота машиністкою асоціювалася виключно з друкуванням тексту, то з розвитком технологій та появою різного роду машин, поняття цієї професії розширилося. З’явився машиніст бульдозера, машиніст локомотива, машиніст котельні тощо.
Оператор телефонної станції
Ще їх називали телефоністами. Завдяки людям цієї професії мешканці одного міста чи навіть різних населених пунктів могли зв’язатися один з одним через телефон. У Харкові перша телефонна станція з’явилася у 1888 році на верхньому поверсі будівлі поштово-телеграфної контори у центрі міста. До 1 січня 1889 року було зареєстровано вже 102 абоненти. А, значить, настав час з’явитися та розвиватися новій професії – телефоніст або оператор телефонної станції. Навчатися новій справі не було де, тому навчалися методом спроб та помилок. Оскільки в Києві телефонна станція з’явилася на два роки раніше, харківські новоспечені телефоністи набирали досвіду у них.
На початку 20 століття телефон став активним способом комунікації, та й телефоністи стали досвідченішими і спритнішими. Ця професія вимагала уважності та зосередженості, оскільки саме від дій оператора залежало чи зв’яжеться абонент з тим, з ким хотів, чи потрапить не туди.
У порівнянні з мобільним зв’язком телефонний здається таким громіздким і складним, але в ті часи люди були щасливі почути голос рідної людини, яка живе в іншому кінці міста або взагалі за його межами.